«Не сотвори собі ідола і нічого подібного до того, що на небі зверху, і що на землі знизу, і що у водах нижче землі; не поклоняйся їм і не служи їм» (Вих. 20, 4–5).
Перші люди, Адам і Єва, напряму мали можливість спілкуватися з Богом, і ні про яке поклоніння ідолам не могло бути й мови. Але після вигнання Адама і Єви з раю люди втратили можливість безпосередньо спілкуватися з Богом, і розпочали створювати власні культи, у які можна було б вірувати і яким можна було б поклонятись. Бо цього, насправді, вимагала сама людська природа: генетична пам’ять людини залишала у підсвідомості образ керуючого Бога, і потребу в наявності керуючої сили, але Всевишнього Бога Творця поряд вже не було…
Після Вавилонського стовпотворіння люди взагалі були розсіяні по землі. А передувало цьому таке, що цар вавилонський та інших земель Німрод відкрито закликав людей до непослуху Богу, і заохочував їх збудувати вежу, щоб була вищою тієї відмітки, якої сягала вода в часі Вселенського потопу, і тим помститися Богу за згублених у водах пращурів. Розуміючи, що без віри взагалі людина неспроможна збалансувати свій внутрішній світ, і буде приреченою на здичавіння, Німрод закликав людей до ідолопоклонства. І з того часу люди взагалі почали забувати істинного Бога.
І почали поклонятися сонцю, місяцю, вогню, вітру, тваринам, іншим стихіям та істотам, наділяючи їх надзвичайною силою, роблячи їх зображення – ідолів; будували храми та капища, де приносили жертви перед цими зображеннями. Таке служіння неіснуючим богам все більше віддаляло людей від істинного Бога, і вони все глибше занурювались в безодню гріховності і розбещеності, що призводило до найжахливішої з огляду на людське призначення в систем координат Творця – смерті духовної.
“Служіння ідолам, недостойним мати назву, є початок, і причина, і кінець будь-якого зла”, – занотував цар Соломон в Книзі Премудрості (14, 27).
Заповідь, про яку зараз йдеться, а саме – «не сотвори собі кумира», як і дев’ять інших, Мойсей отримав на горі Синай від самого Господа Бога. Отримав її для єврейського народу, щоб народ той сам виправився і став взірцем і вчителем для інших народів, що потерпали в ідолопоклонстві і розбещеності. Чому обрано саме єврейський народ – цікаве запитання, але відповіддю може бути й така, що це не більше ніж випадковий вибір. І якби обраним на той час виявився інший народ, то інші народи також запитували б – чому саме вони? Хоча після розіп’яття Христа представниками єврейського народу так і сталося, але не маю наміру заглиблюватися нині у цю тему, вона потребує окремого дослідження…
Але й обрані на той час Господом Богом ізраїльтяни, коли потрапляли в середовище язичників чи залежність від них, як це сталось в Єгипті, то й самі знову і знову забували істинного Бога, який так багато для них зробив.
І ця боротьба між ідолопоклонством, вірою в багатьох богів і вірою в Єдиного Бога не припинялася ні на мить: ні в давні часи, ні в менш далекі. Не припиняється вона і в наші дні.
Люди поклонялися і поклоняються усьому, в чому вбачають зриму силу і велич. І осягнути їм істинного Бога, який для їх п’яти органів відчуття незримий і недосяжний, їм ніяк не вдається. Хоча останнім часом позитивні тенденції в цьому плані все ж спостерігаються: вичерпуючи до останку поклоніння ідолам, і не знаходячи розради, люди починають розуміти, що якщо керуюча сила є, а вона точно є; і якщо вона не у вигаданих людьми ідолах, то в чому ж? І все більше й більше людей схиляються до визнання існування Істинного Бога Творця.
Наші пращури також не були виключенням, і поклонялися і Сонцю, і іншим божествам, а такі з них як Ярило, Дажбог, Стрибог, Сварог та ін. не забулися в народі навіть після прийняття християнства.
А як же заповідь, яку ми знаємо як «не сотвори собі кумира» – невже так і залишилася лише на папері? Певне що ні…
Тому з часом уповноважені на те люди почали деталізувати цю заповідь, наповнювати її змістом, актуальним і зрозумілим для людей відповідного часу, епохи. І тлумачилася вона вже таким чином, що забороняла поклонятись не загалом будь-чому і будь-кому, а в першу чергу забороняла поклонятися будь-чому і будь-кому саме НАОСЛІП, і саме так, напевне, за задумом її і потрібно було сприймати.
І вже у Євангелії ця заповідь трансформована в заповідь першу: «Нехай не буде у вас інших богів, окрім мене».
В сучасному світі ідолопоклонство також розповсюджене дуже широко. І хоча не в таких формах, як у давнину, і хоча люди менше поклоняються сонцю і вітру, грому і місяцю, але чи перестали вони приносити жертви своїм ідолам? Якщо ідолами стають вже й самі люди і чиїсь чи свої егоїстичні забаганки?
Наприклад, кумирами мільйонів стають відомі спортсмени. Схожі процеси спостерігаються і в царині телебачення та музики. Співаків і акторів іноді обожнюють, їм намагаються у всьому наслідувати, і якщо не відомо, за якими критеріями нарікають «зірками», то що це як не ідолопоклонство? І хоча слово “ідол” нині майже не вживається, але чи змінюється від цього сутність?
Так названі «зірки» кіноіндустрії можуть маніпулювати людьми вже не лише із потойбіччя кіноекранів, але й у земному житті; вони вже стали “богами” не лише для інших, а навіть і для самих себе…
І що з цим робити? І хто дасть відповідь, чому звичайна людина праці, яка з ранку до ночі, не покладаючи рук, молячись єдиному Богу, працює над створенням реального продукту, щоб нагодувати, одягнути, обігріти себе і усіх інших людей на землі, живе у жебрацтві, а той, хто у прямому розумінні і до землі не торкався, і молиться «золотому тільцю» – живе зухвало і розкошує?
Напевне, кожна віруюча людина мала б боротись із таким злом. Бо це і є сучасним ідолопоклонінням, і всі негаразди у цьому світі – його наочні наслідки. І боротися варто не лише із зовнішніми проявами ідолопоклонства, яке бачимо ми в інших, але і з своїми гріховними схильностями, позначеними надмірною пристрастю до земних благ і утіх, жадібністю, зарозумілістю тощо. Але мало яка людина вважає себе зарозумілою, а та, що на шляху своєї зарозумілості досягла земного успіху, та взагалі схильна насміхається над усіма іншими, вважаючи себе бездоганною. І свої бажання й волю така людина ставить вище від слова і волі Божої.
Але людина, яка думає лише про те, чим наповнити своє черево або добряче випити, також грішить проти цієї заповіді: “…бо їхній бог – черево, і слава їхня – в соромі”, – казав апостол Павло у своєму посланні до філіпійців (Флп. 3, 19).
Отже, коли людина бачить в своєму багатстві увесь сенс свого життя – вона марно ходить до храму істинного Бога, бо серце її віддане іншому богу – своєму ідолу.
А істинний Бог каже: «…нехай не буде у тебе інших богів, окрім Всевишнього Бога». Тому – не сотвори собі кумира: не лише із сонця, не лише із місяця та зірок, не лише із вогню, вітру та інших стихій. А не сотвори собі ідола і ні з житла свого, ні з їжі своєї, ні з володіння такими засобами цивілізації, як авто, літаки та яхти, ні з посади своєї, а ні з слави та влади. Бо все це – від Бога.
Але ж – якщо усе у світі від Бога, і жодна волосина не впаде з голови будь-кого з Його на те веління – чому все є так як є? І в чому винна людина, яка віруючи – страждає?
Хіба вкотре згадати слова апостола Павла, який страждаючи, в своєму Посланні до Римлян каже, і знову й знову повторює: «Ми знаємо, що закон духовний, а я із плоті, відданий гріху. Тому що не відаю, що роблю. Доброго, якого хочу, не роблю, а зле, якого не хочу, роблю. Тому що за внутрішньою людиною знаходжу задоволення в Законі Божому, але в плоті моїй бачу інший закон, що воює проти закону розуму мого, який робить мене в’язнем закону гріховного, що знаходиться в членах моїх. Бідна я людина!..»
Далі апостол Павло запитує: «Хто позбавить мене від цього тіла смерті?» І не знаходить відповіді…
Чи задоволений я своїм текстом? Ні, не задоволений, бо відповіді на це земне питання своїм земним розумом так і не знайшов. І якщо вже апостол Павло не знайшов відповіді, то хто проти Нього я? І що мені з цим робити?
Єдина втіха – щиро молитися. Звертаючись молитовно до Святого Духа, знову і знову повторювати: «Царю небесний, Утішителю. Душе істини, що всюди єси і все наповнюєш, скарбе дібр і життя подателю, прийди і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, благий, душі наші».
І нехай буде так – Амінь.
І
Опубліковано в альманах “Ініціація” випуск №009 Квітень – Травень 2017