Хрест нині дійсно є символом християнського світу, і більшість людей, не посвячених в таємниці Всесвіту, переконані, що він став символом лише з причини розп’яття на ньому Христа. Але маємо звернути увагу, що ні в Біблії, ні в проповідях Христа та інших писемних джерелах тієї пори про хрест як символ християнства немає жодного згадування. Офіційно хрест став символом християнства з 680 року, коли IV Константинопольський собор постановив символ агнця замінити символом людини, розп’ятої на хресті.
Але насправді хрест як символ величі, Сонця і життя існував за тисячі років до Христа, напевне, ще з перших часів. Існував в Тібеті, в Індії, в Древньому Єгипті, і в нашому легендарному Трипіллі.
Але хоча базовий символізм хреста в цілому збігався скрізь – за внутрішньою ізотерикою його символіку можна розподілити на два види, які уособлювали діаметрально протилежні світоглядні позиції. І, відповідно, діаметрально протилежні еволюційні завдання виконували історичні етноси-народи, носії своєї символіки.
Забігаючи наперед, маю зазначити, що в цілому йтиметься про «відкритий» сонячний мітраістський хрест, носіями якого були й наші пращури, та «закритий» сонячний єгипетський хрест, як протилежність мітраїстському. Якщо бути уважними, то вся вікова історія людства сповнена непримиренної боротьби на знищення між представниками різних етносів, носіїв саме протилежних за своєю ізотери кою символів.
Сучасна наука на символізм дивиться якось зверхньо, і не поділяючи внутрішньо такої її духовної сліпоти, я не вбачаю за обов’язкове свої світоглядні розвідки узгоджувати з її усталеними канонами. Тому, маючи насолоду від відчуття гармонії внутрішніх переконань, продовжую далі…
Отже, якщо згадується в легендах країна Куш, то вона дійсно була, як би до цього не ставилась сучасна наука, яка під сумнів ставить навіть існування Творця. Куш або Мероїтське царство існувало в північній частині сучасного Судану (Нубії) з IX – VIII століття до н. е. по IV століття. Куш є культурним та політичним наступником колишнього царства Керма, яке було важливим суперником Єгипту, проте було завойовано Тутмосом.
Сповідували мешканці легендарної країни Куш світлу «сонячну» релігію, засновану на віруванні в Трійцю (санскр. – Тримурті). Це Брахма, Вішну, Шіва – ці божества складали нерозривне ціле, схоже на християнських Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Святого Духа.
Ще одним із великих божеств, якому поклонялися в давнину, в тому числі і на землях нашої прабатьківщини, був Мі́тра – народжене зі скелі божество Сонця і Світла. Існує думка, що він є трансформованим Вішну. Якщо бути уважним, то в своїй іпостасі Мітра дуже подібний до Ісуса Христа. Адже і Христос, за Новим Заповітом, є Світлом, Любов’ю і Словом – усім, що несе гармонію. І не випадково день народження Ісуса Христа співпадає з днем народження Мітри.
Тому – маємо дійти думки, що вірування сучасної людини в своїй сутності закладалися ще в сиву давнину, і з того часу кардинально не змінилися, лише видозмінювалися за задумом Творця у відповідності з запитами еволюціонуючої людини.
Схожі вірування були на той час у багатьох народів, в тому числі і у легендарних аріїв. Кажуть, що коли частина аріїв прийшла в Тібет та Індію, їх релігія, поєднавшись з місцевою релігією дзен, з часом дала світу буддизм (V ст. до н.е.)
На землі нинішньої України мітраїзм як «сонячну» віру принесли саме арії. І тут це вірування швидко прижилося. І хоча імена божеств у наших пращурів були інші, але сутність віри була такою ж, як і в країні Куш і пізніше в мітраістському Тібеті.
Була в нашій Аратті, яка потім стала Аратанією, своя Свята Трійця – Трімурті – Дажбог (Брахма), Велес (Вішну або Мітра), Стрибог (Шіва). У переказах згадується декілька «Аратт», навколо яких точаться запеклі дискусії. Крім Аратти північної (тобто північне причорноморя, від назви якої пішла Аратанія), ймовірно існувала південна – Урарту, про яку і вели мову шумери в своїх текстах. Подібні назви досить поширені в індоєвропейських народів, досить згадати назви Іран, Арья-варта та ін. назви арійських земель. Водночас уперше ієрознак Аратта знайдено зображеним на мамонтовій кістці з пізньопалеолітичної стоянки Межиріч, між Россю й Росавою.
Отже, у наших пращурів Дажбог – це абсолют, володар Сонця і усіх благ, він же міфічний родоначальник росів – «дажбожих дітей».
Велес – бог Землі, що дає людям їжу і все потрібне для життя. В «Слові о полку Ігоревім» русичі названі «велесовими онуками».
Стрибог – бог вітру (в духовному сенсі вітру як Святого Духа).
Тому цілком логічно, що символом вже Аратти був Тризуб (що означав Святу Трійцю – Трімурті), а ще диск Сонця з чотирма висхідними променями, яких в подальшому трансформувався в «відкритий» мітраістський хрест.
Тепер про інший хрест, символ протилежного ізотеричного змісту. Це – єгипетський хрест, єгипетське сонце, яке зображується без променів. Лише сонячний диск. Тому єгипетський бог Амон-Ра хоча також був богом Сонця, але Сонця такого, яке не світить і не гріє. Яке опікується лише фараоном, і якому байдуже до простого люду. Це стосувалось і знань – простолюдинам вони були заборонені, їм навіть ім’я фараона вимовляти було заборонено.
Далі – щодо споконвічного протистояння цих двох хресних символів – відкритого і закритого. Єгипет, як один із форпостів знищеної Творцем Атлантиди, виконує запрограмовану специфічну місію – збереження в собі знань атлантів, які були отримані Атлантидою напряму від Творця. Зрозуміло, що мітраістський світ, головною парадигмою якого є те, що сонце має світити усім, і знання мають працювати на людину – не може миритися із цим. І він налаштований переформатувати Єгипет: вивести його з під впливу «закритого» Сонця і ввести під промені «відкритого» мітраістського.
І цю місію, незбагненною волею Божою, доручається виконати не представнику арієзованого мітраістського світу, а представнику народу ізраїлевого – Мойсею.
Одним із головних символів народу ізраїлевого є менора і вогонь семисвічника. А він, в свою чергу, слугував символом того (мені це пояснення найбільше подобається), що світу недостатньо Божественного світла «згори», потрібне ще «світло знизу», створюване людиною. Людина не повинна задовольнятись тим світлом, тою духовністю, мудрістю і святістю, які Всевишній посилає світу, вона повинна обов’язково додавати до цього свою власну мудрість і святість. Людина могла б сказати: «Що моя мудрість і святість порівняно з мудрістю і святістю Всевишнього? Хіба можу я покращити те, що створив Бог?» Але Всевишній для того і дав людям заповіт запалювати менору, щоб вони знали: все світло сонця, місяця і зірок, все духовне світло Божественної гармонії, існуючої в світі, не виключає необхідності його виправлення. Водночас виправити людський світ може лише людина, коли вона додає світу світла, і символ цього — запалювання менори. І це «невеличке» виправлення може вплинути на світ дуже суттєво.
І от народу з такою символікою було доручено виконати функцію викрадення у Єгипту знань для свого народу і решти людства. Отже, в Єгипті Мойсей виконує місію «розгерметизації» закодованих знань Атлантиди, схованих від людства, а отже – має намір знищити культ Амона-Ра і замінити його «темні» символи мітраістськими «світлими» – сонцем з променями у вигляді рук, що тягнуться до людей. Якщо оперувати загальнолюдськими категоріями, то знедоленим в Єгипті цього не вистачало, і Мойсей чітко вловив це прагнення. І, відповідно, отримав підтримку. Відбулася спроба своєрідної цивілізаційної революції, яка закінчилася поразкою і вигнанням єврейського народу з Єгипту.
Але поразка революції в Єгипті стала світоглядним тріумфом людства. Задля виконання волі Божої і досягнення своєї мети Мойсей став посвяченим найвищого ступеня, верховним жерцем одного з головних єгипетських храмів (храм Сонця Ведж – Атон в Геліополі). Опанував і виніс назовні, разом із своїм народом, все найкраще, що було зосереджено в ученнях Єгипту, щоби в подальшому прилаштувати до душі єврейської нації. Він з цим завданням впорався, і народилося величне вчення Мойсея – «Світло Єгипту».
Оволодівши таємницями Атлантиди і Єгипту, іудеї під проводом Мойсея були налаштовані розпочати виконувати свою історичну місію в ім’я майбутнього людства – формувати Біблію як програму для наступних поколінь із символом Сонця з променями у вигляді рук, що тягнуться до людей.
Але після виходу з Єгипту їм явився їхній Бог – Яхве, і заборонив поклонятися будь-яким іншим богам. Також Яхве вимагав від євреїв національної самоізоляції – розриву духовних зв’язків з усіма народами і расами. І на вимогу Яхве Мойсей заборонив євреям поклонятися Сонцю. Навіщо це – нині ми знаємо. Тоді ж про це ніхто нікому не сказав. Просто виконали волю свого Бога і наказ Мойсея.
З давніх-давен в мітраістському світі символ Сонця зображувався у вигляді сонячного кола з чотирма пучками променів. Утворюючи мітраістський хрест. З часом, після прийняття християнства і IV-го Константинопольського собору окремі церкви в окремих країнах почали зображувати хреста без кола – Сонячного диска. Залишався канонічний хрест як символ християнства. Але в Києві і загалом в Україні куполи соборів до наших часів прикрашені мітраістськими сонячними хрестами у вигляді Сонця з променями, спрямований у Всесвіт, до людей.
З цього не важко усвідомити, хто ми є, і яким є наше призначення.
І
Опубліковано в альманах “Ініціація” випуск №003 Липень 2016